Микола Сова

ТРИ Лебединські ЦИФРИ

До 80-річмя Голодомору 1932-33 рр. в Україні

Продовження, Початок у №№ 26-33.

Першу оцінку втрат від голоду я пам’ятаю від свого батька. Він говорив, що в сільраді нарахували 3200 осіб, іншими людьми на­зивались інші цифри, дещо менші. Першу спробу обрахувати цю цифру зробив у своїх спогадах Рудас І.Г. Для цього він перелічив всі хати однієї вулиці, яку він добре знав, склад кожної сім'ї. Це колишня Диківка. Ось цей список, він друкується вперше

Звідси видно, що з 121 душі цієї вулиці вимерло 63 особи, тоб­то, більше 50%. Рудас І.Г. вирішив поширити цю пропорцію на все населення Лебедина і в нього вийшов результат - 7355 чоловік. Цифра явно перебільшена через кілька причин.

По-перше, не можна співвідношення даних з однієї вулиці по­ширювати на все село. Це не дозволяється статистикою. Потрібна не одна вибірка, а декілька, з різних частин села.

По-друге, вулиця Диківка знаходиться в середині села і віковий ^! стан її жителів був інший, ніж на околичних вулицях, тобто, тут і жило набагато більше людей старих і немічних. На вулицях на­вколо села картина була дещо іншою. При проведенні земельної реформи були прорізані нові вулиці: Першотравнева, Посьолкова і ще на південній околиці села за вулицею Леніна. Тут селилися молоді сім’ї і жителі їх були дещо міцнішими.

По-третє, важливим фактором була близькість до поля, де мож- . на було віднайти їжу. Із середини села виснаженим недоїданням людям це зробити було важче, аніж тим, що жили на околиці, або . й просто неможливо. Тому смертність у центрі села могла бути дещо вищою, що й трапилося на Диківці.

По-четверте, в спогадах Рудаса І.Г. вказується, що на момент перепису в 1923 році в Лебедині було 13668 душ населення і він припустив, що перед голодом воно збільшилося до 15 тисяч. На­ведені ним цифри сумнівні, бо в переписі 1926 року в Лебедині було 2028 господарств і 8897 душ населення.

Нам взагалі ще невідомі дані про число жителів Лебедина в довоєнні роки, в тому числі і в період голодомору. Тому, заради об'єктивності, виходитимемо з того, що маємо. В Книзі Пам'яті значиться 1655 душ. Після її друку та поширення в школах і бі­бліотеках, а також в Преображенській церкві, приходили люди і називали своїх померлих родичів, які в книзі не значилися.

Отож, якщо ще врахувати страчених під час репресій 44 особи, то ми можемо говорити про найбільш мінімальну приблизну цифру — це 1700 душ за період 1921-1941 рр.

Звичайно, ця цифра значно менша за вищенаведену, 3200 по­мерлих, і менша За 2500, яка ходила серед населення. Для вста­новлення істини потрібні додаткові і більш глибокі дослідження.

Третя Лебединська цифра чітко обмежена часовими рамками, які всі знають і пам’ятають — 22 червня 1941 року - 9 травня 1945 року. Щоправда, ще була у серпні 1945 року нетривала військова операція проти Японії. Втрати цього періоду складаються в осно­вному із бойових втрат лебединців на фронтах війни, а також з тих, які загинули в селі під час окупації.

Облік втрат розпочався сільрадою ще в 1944 році і вівся в на­ступні роки досить ретельно. Досить правильно відмічено, що було вбито і засуджено під час окупації 20 чоловік, число вбитих дещо менше.

Відразу після вступу в Лебедин (3 серпня 1941 року) було за­арештовано 5 чоловік з колгоспного активу, яких через деякий час розстріляли. Таке відбувалося і в інших селах. Весною 1942 року були розстріляні члени підпільної організації в кількості 9 душ. Траплялися ще поодинокі випадок загибелі людей від німецьких наглядачів та вартових.

Далі буде.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. О Україні

Продовження. Початок у №№ 26-32.

Але найбільш чітко і з відвертим цинізмом її сформулював другий секретар ЦК комуністичної партії України М.М. Хатає- вич:

«Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випро­буванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

І все ж, попри всі ці заяви, які розкривають нелюдську суть колишньої комуністичної системи, владні чинники прекрасно розуміли, що в разі продовження цього процесу їх теж чекає не­весела доля. Якщо буде зірвана посівна кампанія 1933 року, то із республіканських вождів спитають з не меншою жорстокістю і цинізмом. І це частково потім підтвердилося.

Документи центрального державного архіву громадських організацій (колишній партійний архів) України свідчать про заходи, до яких вдавалися і союзні, і республіканські уряди для зменшення масштабів трагедії. Потерпілим областям республіки надавалася допомога насінням, фуражем, створювалися дитячі ясла (вони були організовані і в Лебедині), пункти громадського харчування, сирітські притулки та інші.

Документи архіву свідчать, що ці заходи почали здійснюва­тися лише з середини 1933 року, а продовольчі труднощі розпо­чалися ще з осені 1931 року у зв’язку з виконанням непомірних для України планів хлібозаготівлі.

Відлунням цього «позитиву» була організація харчування кол­госпників на полі. Моя мати особисто варила їсти сапальницям буряків. Туди ж завозили і печений хліб. Організовували гарячі сніданки в школах. На вироблені трудодні почали видавать аванси (вище приводилися висловлювання Токар Варки з Тур’ї про ці аванси).

Отже, вищому і середньому республіканському керівництву при всій їхній засліпленості світовою революцією, класовою боротьбою та іншими комуністичними міфами, було зрозумілим, що посівну потрібно витягнути будь-якою ціною, бо буряки ви­сапає не чергова армія присланих в село тисячників, а тільки українська селянка, в якої може вже і чоловік помер з голоду, а вдома декілька  пухлих дітей  «на виході»

Але для цього потрібно цим селянами дати хліб (чи по­вернути хоча б частину раніше забраного). У вищевказаному архіві є документ, в якому говориться про надання допомоги Шполянському району з центральних ресурсів в розмірі 17,5 т, А тодішній нарком землеробства А. Одинцов в своїй доповід­ній записці після відвідин ряду районів Київщини 12 березня 1933 року писав: «В последние дни из 60 000 пудов, которьіе Политбюро отпустило из резервного фонда на продовольствие Киевщине, получено Уманьщиной 54 тонньї, Шполянщиной 16 тонн и Белоцерковщиной 70 тонн. Сам факт помощи поднял настроение людей, но зта помощь ничтожна по сравнению с той огромной нуждой, которая имеется...».

Останні цифрові дані вже друкувалися в «Шполянських ві­стях» від 15 листопада 2002 року під рубрикою «До 70-річчя > Голодомору в Україні».

_; Як вище вказувалося, ця допомога була запізнілою, пік го- ^: лоду припав на весну 1933 року. Наталка Пилипівна Іваненко ⁽ (Конюк) пригадувала, що в квітні за один день помирало більше ^ 80 осіб.

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

і До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. о Україні

Продовження. Початок у №№ 26-31.

Реагирование а/с злемента

(а/с - антисоветского — авт.)

с. Юзефовка Оберемок Антон - дяк группе колхозников говорил: «зробили українцями Балтійсько-Біломорський канал, сміються над українською націєй, скоро минеться время панувати, нехай почекають ще трохи».

с. Розлива В доме у гр. с. Розливьі Змиенко Гаврила Ми- трофановича, где присутствовали Кваша, Змиенко Феня, Змиенко Саня, велись разговорьі, где Змиенко Феня сказала: «Гитлер написал в газете, что в германской неволе лучше, чем на воле в СССР, я с ним согласна». Присутствующий Ква­ша сказал: «Такому трудному положению на Украине виновньї вредители с Наркомзема, которьіе бьіли петлюровцами, и от которьіх мьі очистились», на что Змиенко Феня сказала: «Теперь все симпатизируют Петлюре и от всех веет пет- люровским духом, если бьі Сталин знал, как его проклинают, то я не знаю, что бьі он говорил после зтого».

(Державний архів Черкаської області ф. П-446, спр. 219, інтернет-ресурс \л/\м\/у.5Ви.доу.иа)

Думаю, що з вищенаведених документів читачі досить ясно уявляють собі картину, що відбулося насправді, але для кращого розуміння потрібні ще деякі пояснення.

Слово БУПР означає «будинок примусових робіт», тобто, тюрма, де треба працювати.

Зрозуміло, що документи складено на основі донесень так зва­них «сексотів» (секретньїх сотрудников ГПУ - авт.). Були серед нас такі іуди, які за це ще й отримували винагороди.

Вражає також і поінформованість наших людей - вони зна­ли і про те, на чиїх кістках будувався широко розрекламований Біломоро-Балтійський канал, і про заплановане знищення україн- * ської нації, і про відновлення симпатій до Петлюри, і про можливий прихід німців. Останнє припущення у людей могло природно ви- ! никнути під впливом несамовитої радянської пропаганди, яка на кожному кроці жахала народ ворожим капіталістичним оточенням, що складається з агресивних держав, які тільки й мріють напасти на першу робітничо-селянську державу і повернути до влади колишніх хазяїв. Коли ці прості селяни побачили, до чого вони дожилися, і попереду їх чекає реальна смерть, то ці нещасні і насправді пові­рили, що скоро прийдуть німці, а глибоко в душі надіялись, що з  їхнім приходом настане 
якесь полегшення.

У свідченнях селян з’явився термін «ледарі», який означав, що - вони повинні померти згідно з побажанням начальства. Цей термін . вживався в офіційній пропаганді, де говорилося, що від голоду страждали ледачі та інші нетрудові елементи. Якщо колективізацію заважали проводити «куркулі і підкуркульники», яких рішуче ви- корінили, то «ледарі» залишилися і їх потрібно доконати. Дійсно, були праві древні латиняни, які говорили «МиІІа сіо сеі їатез» - «Голод вчить багато дечого».

Вище вже приводилася реакція держави і суспільства на великий голод в Росії 1892-93 рр. та його результати. Думаю, що пред­ставляючи подіїі 932-33 рр. на Україні, досить обійтися короткими витягами з промов і публікацій, і все буде зрозуміло без усіляких коментарів.

«...крестьянство представляєш основную армию наци- онального движения... без крестьянской армии не бьівает и не можеш бьіть мощного национального движения. З то именно и имеют ввиду, когда говорят, что национальньїй вопрос єсть по сути дела вопрос крестьянский».

И.В. Сталий, 1925 г.

«Обратите серьезнейшее внимание на Украйну... при- мите все мерьі к тому, чтобьі... изолировать плаксивьіх и гнильїх дипломатов и обеспечить подлинно больиіевист- ские решения»,

И.В. Сталин - Кагановичу, Молотову, 1932 г.

«Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украйна... Мьі можем потерять Украйну».

Сталин - Кагановичу, 1932 г.

«Письмо об Украние должно бьіть уже получили. Просьба пока что держать в секрете детали плана, изложенного в письме».

Сталин - Кагановичу, 1932 г.

«То, что голодание не научило еще очень многих кол- хозников уму-разуму, показьівает неудовлетворительная подготовка к севу как раз в наиболее неблагополучньїх районах».

Первьій секретарь ЦКП(б)У С. Косиор, 1933 г.

«Ми свідомо пішли на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були нетрудові елементи та кур­кульство».

К. Ворошилов, 1934 р., з промови на XVII з’їзді ВКП(б)

Мабуть, читачі відчувають різницю в реагуванні колишньої царської влади в Росії на голод 1892-93 рр. і комуністичної влади в СРСР на голод 1932-33 рр. в Україні.

Далі буде. Іван Єлінецький, вець, с. Лебедин

Микола Сова

----------                           

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

.

] До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. о Україні

Продовження. Початок у №№ 26-30.

1 Нехай вибачать читачі за такий великий відступ, але на його І тлі буде більш рельєфно видно нашу трагедію. Приведу ще тіль- І ки одне речення з публікації про голод 1891-92 рр., поміщеної в

0  часописі «Русская мьісль» ч. VI за 1906 рік: «Не хочется верить, ачтобьі случаи голодной смерти бьіли возможньї на рубеже XX в.

|и даже в XX в. в европейской стране». Те, що потім трапилося, Оговорить про святу наївність автора, який думав, що він жив в |«европейской стране». А, може, Росія тоді була ближчою до

*   Європи?

*          Крім того, я не буду вдаватися до фактичного перебігу по-

*  дій 1932-33 рр. та жахів, які його супроводжували. Про це вже

1  писалося і в центральній, і в місцевій пресі, звучало по радіо | і телебаченню. На початку XXI століття воно було витягнуте з і небуття, світ нарешті дізнався про нашу страшну правду. Зверну } увагу читачів тільки на деякі моменти, які не були згадані, або Ь недостатньо висвітлені.

| Про голод 1932-33 рр. вже згадувалося в моїх публікаціях «Лебедин-33» в «Шполянських вістях» за 1993 рік, які були на- ’ писані з нагоди 60-річчя цієї страшної події. Тоді, в 90-х роках, вдалося створити книгу-меморіал пам’яті жертв голодомору.

Слід відзначити значний внесок в її створення директора 5 Лебединської школи №2 Л.І. Осаули. За її ініціативи учні школи < пройшли по всіх дворах Лебедина і записали розповіді від живих і свідків, які пам’ятали померлих з голоду. Були свідчення і з інших с джерел. На їхній основі у 2006 році було створено Книгу пам’яті, їв якій нараховувалося 1655 осіб померлих. Це і послугувало с основою для формування другої Лебединської цифри.

Крім того, в нещодавно опублікованих спогадах Рудаса І.Г. в ц «Шполянських вістях» «Жовтий бур’ян» досить детально описані ₍ ті події і трагічні епізоди, щоб мати уяву про те, що фактично творилося.

і Треба зауважити, що раніше ми майже не знали про те,

₍ що масштаби канібалізму були значно поширенішими, ніж ми уявляли. В Лебедині це списали на одну сім’ю і то сумнівно.

Це було зручним для колишньої влади. Свого часу і нелюдські методи розкуркулювання були списані на Лозового Л.В., хоча не він був головним організатором цієї акції. Інколи в розмовах з односельцями мені доводиться виступати адвокатом цих лю­дей. Адже тільки потім стало відомо, що Лебединським активом керували інші люди, які залишилися «поза кадром» (Кирилін *С.В., Александров П.М., Кон Г.В., Кохно А.П. та ін.), а Лозовий Л В. був простим виконавцем. 
  Тому повторюватися вже не будемо. Цікаво звернути увагу ще й на реакцію колгоспників (про реакцію влади - трохи нижче) на ці події. Востаннє дещо розсекретили архіви і там є вельми цікаві документи на цю тему. Про Лебедин, на жаль, документів немає, а от про навколишні села дещо є. Становище в них мало відрізнялося від нашого, та й люди там такі ж самі.

Ось уривки з документів наших сіл-сусідів, які входили до Златопільського району (орфографію збережено):

Реагирование колхозников

с. Турия Токарь Варка член колхоза во время уборки пшеницьі на поле говорила: «Якась сволоч приїде в село і гавкає щоб робити. Нехай їхні жінки роблять. Я до революції наймиту­вала по куркулях, зараз в колгоспі наймитую, тому що зараз кускові хліба рада, якого нам не дають, а годують пилом, як тих свиней, і мовчи, а то ще й в БУПР посадять».

Счетовод колхоза «Коминтерн» Мельник Федот на вопрос колхозницьі «Ти там ближче до всього знаєш чи дадуть нам хліба крім авансів, чи ні» - на что Мельник ответил «Голова колгоспу Драга і секретар парт, осередку Цибульський хо- тять вивезти весь хліб, а більше хліба колгоспникам давати не будуть. То навіщо так тяжко робити без хліба і пухнуть з голоду, вони лише пишуть, що буде добре, коли треба убирать хліб, а коли уберуть, то буде інакше».

с. Льіпьянка Слободяник Варка колхозница в групе колхоз­ников говорила: «ото що говорять і пишуть то того не буде брешуть в минулому році розпиналися що віддамо державі а решту роздамо на трудодні тільки й дали по кгр а потім в колгоспників і той хліб видрали на посів-матеріал а колгосп­ники почали помирать з голоду, а вони кажуть нехай дохнуть бо вони ледарі, оце мабуть дали аванс а більше давати не будуть» присутвующие с ней согласились.

Котенко Йван Фииллипович член колхоза при встрече с свя­щенником Радченком говорил: «Я сильно стоял за Советскую власть, а теперь вижу, что депо не туда идет, народ пропа- дает с голоду, власть никаких мер не предпринимает, хочет людей погубить, Москва старается украинцев задушить, наверное Хвьілевой и Скрипник тоже зто увидели и покончили самоубийством, если сов. Власть будет существовать, то мьі погибнем, но по газетам видно, что будет переворот, многие в Пьтянке его ждут, как например: Майстренко Йван Афанасьев, его сьіновья Дмитро и Кирилл, мои братья Никита и Евмен и другие».

Вьїкинутьій из колхоза Махиня Семен Гоигорьевич, как ли­ту н в доме Улитьі Оберемок говорил: «Уже недолго осталось царствовать комунистам, нехай помучат людей немного, не- дели через три Украйну займут немцьі тогда и оружие у нас найдется для расправьі с активом».

В зтом же зале Полищук Макар, Шеремета Семен и груп- па колхозников в разговоре о хлебоздаче сказали: «Зто не власть, а грабители, давай хлеб, давай деньги, а сам про­падай, так лучше мьі хлеб попрячем, а тогда, что хотят, то и делают.».

Далі буде.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин     

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. о Україні

Продовження. Початок у №№ 26-29.

Голодні роки були в різні часи і в Росії. І керівни­цтво держави намагалося вжити заходів до мінімізації результатів стихії. Ще у 1834 році, після чергового голоду 1833 року, цар Микола І повелів створити в кожному селі (громаді) резервні зернові склади, так звані «общественньїе магазиньї», щоб там мати запаси хліба на випадок посухи, градобою та іншого нещас­тя. Був такий «общественньїй магазин» і в Лебедині, але за радянської влади він не використовувався за призначенням і в середині 20-х років його розібрали, а матеріали використали на будівництво магазину Потребкооперації (це був колишній сільмаг, якого вже теж не існує).

Та найближчим до описуваних часів і найбільшим за масштабом був голод 1891-92 рр. в Росії, коли через посушливі три роки підряд постраждали від голоду Поволжя, Кубань і південні губернії України (всього 17 губерній з 36 мільйонами населення). Про цю стихію було відомо по всій Росії і природно, що постало питан­ня допомоги людям, які проживали в цих краях.

Держава фінансувала закупівлю зерна губернськими земствами, а потім це зерно передавалося сільським громадам. На харчі видавалося 12,3 кг на 1 одну лю­дину на місяць. Це не так багато, але вже порятунок від голодної смерті. Був заборонений експорт зерна, а потім на нього було підвищено мито. Для перевезення хліба в голодні губернії були знижені залізничні тарифи. Загальні затрати державної допомоги становили при­близно 160 мільйонів карбованців, або 7,2% від річного бюджету Росії 1891-92 рр.

Крім держави допомагала голодуючим і громад­ськість. Створювалися різні комітети допомоги, збиралися необхідні кошти з приватних осіб. В села їхали добровольці-інтелігенти на допомогу у притул­ках та медичних закладах. Священний Синод Руської Православної Церкви встановив у кожному приході спеціальний збір пожертв голодуючим щонеділі і у двунадесяті свята.

Але, як кажуть, одна біда не ходить. Цей голодний період співпав з епідемією холери, а тут вже було чима­ло смертельних випадків. Тому тодішнім дослідникам довелося чимало попрацювати, щоб з’ясувати причину смерті тієї чи іншої людини.

Але це були все-таки поодинокі випадки, про що свідчить відомий письменник В.Г. Короленко, який, об’їжджаючи голодні губернії, повідомив, що в селі Красная Горка, Нижнєгородської губернії померли від голоду дід 70 років і баба 60 років, які були старцями і годувалися милостинею. Від голоду вони захворіли і не могли ходити, щоб випросити хліба, тому і померли. А у волосних написано: «Умерли натуральной смертью» (під час Голодомору і в нас були подібні записи. Воісти­ну, з ким поведешся, у того й наберешся - авт.).

Уродженцю України, В.Г. Короленку, мабуть, і в най­страшнішому сні не могло привидиться, що на його Батьківщині через 40 (!) років деякі села будуть занесені на «чорну дошку» і з ними буде заборонене всіляке спілкування, щоб вони вимерли дотла.

Дослідники цього періоду прийшли до висновку, що активні своєчасні заходи держави і суспільства вря­тували населення від голодної смерті. Єдина хвиля смертності, що мала місце у 1891-92 рр., трапилася в значній мірі під впливом епідемій і залишається найви­щою в оглядовий період. Смертність від голоду в інші роки (1897-98 рр., 1901-02 рр., 1905-07 рр., 1911-12 рр.) не зафіксована ні російськими дореволюційними, ні радянськими, ні російськими пострадянськими іс­ториками і демографами.

Про цей голод (1891-92 рр.)та про пізніші напівголо­дні роки написано багато публікацій різного характеру. На основі документальних і статистичних даних аналі­зувалися наслідки цього стихійного лиха і не таємниця, що ці напрацювання могли бути використані владою при виробленні відповідних заходів в разі повторення подібних нещасть.

Далі буде.

                                                                              Іван Єлінецький,

краєзнавець, с. Лебедин

Микола Сова

  Перша половина ХХ століття була найдраматичнішою сторінкою новітньої історії. Дві світові війни з їхніми численними жертвами, загибель і зникнення імперій і держав, утворення інших; соціальні катаклізми, революції, громадянські війни призвели до ще більших людських втрат.

 На початку ХХ століття серед наукового світу існувала течія, яка стверджувала, що війни відходять у минуле, і що через технічні вдосконалення досягти військової перемоги буде просто неможливо. Вони були посоромлені усім перебігом подій, коли рушилися не лише трони і держави, та, що найстрашніше, була спроба посягнути також на моральні засади існування людства – це поява ідеологій атеїзму і фашизму, які за своєю суттю об’єктивно близькі.

 На жаль, вони і наш край не оминули, і наші діди-прадіди вщерть наковталися цього страхіття, а багато пішли з життя невідомо за що.

 Так сталося, що у І Світову війну ми були окуповані у 1918 році німецькою армією. Потім довелося переживати розпад Російської імперії – а це майже 5 років, безвладдя анархії та численних військових сутичок, потім – відновлення її на колишній території у вигляді СРСР. І всі численні військові частини і загони, які заходили в село, чи надовго, чи на нетривалий час відразу старалися у різній формі пограбувати українського селянина, а потім на нього списати його нестатки. Мільйони людей колись дивилися кінофільм про Нестора Махно, як його бійці забирають у селянина скотину і хліб, а розраховуються папірцями. У багатьох поколінь і зараз існує стереотип махновця-бандита, хоча Махно селян не грабував і був спочатку прихильником радянської влади, але потім став її політичним противником. Але на нього списали усі біди.

 З кінця 20-х і майже всі 30-ті роки наші селяни пережили безкінечний страх, бо ніхто не був упевненим у наступному дні, а для багатьох майбутнє було брутально зачинене страшними дверима 1932-33 рр., однією з найбільших трагедій в нашій історії.

 Не встигли трохи оговтатись, як в 1941 році Гітлер напав на СРСР, знову війна, окупація, знущання, кров, смерть і безкінечні материнські сльози.

 В результаті всіх цих лих загинуло багато людей, в тому числі і лебединців, тож метою цього невеликого дослідження є спроба встановити, бодай наближено, кількість цих нещасних жертв. На жаль, не все вдалося зробити належним чином через об’єктивні причини, основною з яких є відсутність документів за той чи інший період. Не вдалося також достатньо опрацювати існуючу документальну базу. Тут причина особиста і суб’єктивна. Але із наявного масиву даних можливо зробити оцінки втрат наших людей в ті буремні роки.

 На жаль, ми вже, мабуть, ніколи не дізнаємося про втрати Лебедина у І Світовій війні. А мобілізовано було тоді чимало чоловіків. Багато з них повернулося по закінченню війни з фронтів і німецького полону, але деяка частина і загинула. І невідомо, чи існував тоді облік цих загиблих, а якщо й існував, то невідомо, де його шукати.

 Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, до 1920 року включно, був період нестабільності та громадянської війни, який теж залишив кривавий слід у Лебедині.

1918 рік пройшов у Лебедині досить спокійно через те, що Україна тоді була гетьманською державою і окупована німецьким військом. Тому був забезпечений порядок, кримінальні елементи не проявляли великої активності. Люди ще жили за старими законами, елементами звичаєвого права та старими моральними засадами. І думали, що все ще може повернутися.

 Але події розгорталися інакше. В кінці 1918 року впав режим гетьмана Скоропадського, на зміну постала УНР, яка на місцях фактично не діяла, були спроби організувати радянську владу. Деякий час діяв Лебединський волосний комітет у такому складі:

1. Голова: Лимарь Капитон Левкович.

2. Члени: Крещенко Григорій Маркович.

3. *** Шепель Фока Корнійович.

4. *** Погасій Григорій Тимофійович.

5. Секретар: Губа Семен Порфентійович.

6. Урядовець: Пряжка Іван Михайлович.

7. *** Халімон Кость Самійлович.

 Через віддаленість до повіту, зникнення старої правоохоронної системи, а нової ще не було, його вплив на життя в селі був недостатнім. В село заходили військові формування УНР, трохи побули денікінці та інші загони різних політичних напрямків. І їхні відвідини часто мали кривавий кінець. Крім того, активізувалися різні кримінальні елементи, а інколи і у звичайних людей «чесалися кулаки», щоб звести рахунки із сусідами, використовуючи безкарну ситуацію.

Про спалах криміналітету згадує в своїх спогадах і холодноярський отаман І.М. Лютий-Лютенко. Щоправда, його спогади відносяться до його батьківщини – села Товмач, та і в Лебедині становище було схожим.

9 березня 1919 року Чигиринський ревком із Златополя надіслав таку телеграму (орфографію збережено): «Товарищ Николаев сегодня выбел в штаб Испополкома получил точные сведения о том, что в Лебедине произошел страшный погром и большинство жителей находятся в Златополе. Вооруженные банды творят злое дело, грабят завод и тероризируют население; то же самое совершается в Оситняжке».

У цій телеграмі якесь перебільшення, бо за лютий в Лебедині було вбито не більше 10 осіб. Але, як кажуть, диму без вогню не буває.

Були напади на рафінадний завод, почалися єврейські погроми, вершиною яких був великий погром 5 травня 1919 року, коли загинуло більше 20 осіб. Люди гинули ще й у першій половині 1920 року, трохи рідше – у другій половині, епізодично в 1921 році і зрідка в пізніші роки.

В 1920 році, наприкінці лютого, в Лебедин був направлений загін особливого призначення із чекістів. Він рухався із Сигнаївки невеликим поїздом. Тоді лебединці (Торохтій Архип, Бабенко Степан та інші) пустили проти цього поїзда заводського паровоза і так зупинили каральний загін.

Тоді солдати загону спішилися і ввірвалися з північного боку, заарештували перших, які потрапили під руку, 27 чоловіків, відвезли їх в Кримки і там розстріляли, оголосивши їх бандитами. Врятувалося двоє - один утік (Парфень Довгаль), іншого відпустили, як малолітнього. Одному із страчених відрубали голову, наділи на штик і показували населенню Кримок, як головного лебединського бандита. Але всі ці люди ні в яких бандах не були, вони не мали вини ні перед владою, ні перед людьми, тому не ховалися і безневинно загинули.

Тих, які дійсно мали провини, довелося ще довго виловлювати. Пізніше і міліція не могла допомогти, то були відмічені самосуди.

Звичайно, з викладеного нас буде цікавити – а скільки ж загинуло людей під час анархії та нестабільності? Цей період – найважчий для дослідників, тому що він бідний на документи. Стара влада пощезла, а нова не відразу стабілізувалася, щоб фіксувати бодай найнеобхідніше.

Але для встановлення кількості людей, які були вбитими в ті роки, документи знайшлися. І це завдяки нашим православним церквам. Як відомо, в царській Росії служба РАЦСу була зосереджена в церквах. Служителі церкви ретельно заповнювали на кожен рік три метричні книги: народження, шлюбу та смерті. Крім того, заповнювалися щорічні сповідальні відомості, де записувався склад кожної сім’ї.

Всі ці книги зберігалися в церквах певний час, а потім, в міру їхнього «старіння», передавалися до вищої духовної інстанції для подальшого зберігання.

Так відбулося і з метричними книгами в наших церквах, яких накопичилося невивезеними приблизно з 1877 року.

Сумна доля цього метричного матеріалу. В 1921 році служба РАЦСу була передана новоствореним органам влади на місцях: сільрадам. А там в ті часи порядкували не зовсім компетентні люди, які вважали ці документи непотрібним хламом, а там ще й на кожному аркуші були символи Російської Імперії. Тому багато книг було втрачено, збереглися в основному книги про народження. Частину книг розпотрошили і чисті поля використовували для виконання своїх службових записів та розпоряджень через банальну відсутність паперу. Я особисто зустрічав в архівах подібні “документи”.

Потім ці книги, вірніше те, що від них залишилося, зосередили в районних РАЦСах, де вони зберігалися до відносно недавнього часу. І лише в 90-х роках минулого століття вони були передані до Черкаського обласного архіву. Там для подальшого забезпечення зберігання було в терміновому порядку проведено мікрофільмування, і таким чином тепер забезпечений доступ до цих матеріалів.

Але мені ще пощастило опрацювати ці метричні книги, коли вони знаходилися в Шполі. Це було в 1989 році. Тому я завжди з вдячністю згадую працівників РАЦСу: завідуючу В.Г. Колісник і О.А. Золотоверху за надання мені такої можливості. Звичайно, тоді і не мріялось, що зроблені записи через майже 25 років будуть використані таким чином.

Переглядаючи ці метричні книги, я помітив, що в «смертельних», де є графа «причина смерті», з’явилися записи «убитий» без всяких пояснень. Зважаючи на такі «нестандартні» причини смерті, я переписав прізвища цих нещасних за роки 1918-1921. Для перевірки ще встиг запитати про декого із ще живих родичів цих вбитих людей, які пам’ятали про ці факти, і ці люди повністю їх підтвердили.

Причини вбивств були різні і в основному зводилися до сімейних, міжродинних конфліктів, при поділі награбованого, помста за колись заподіяне зло. Інколи доходило до безглуздя, коли брат вбив брата за нерозділений шмат мила.

В результаті наші втрати виглядатимуть таким чином:

Тут не враховані 25 душ, що були розстріляні в Кримках чекістами. Їх правильно було б зарахувати в другу цифру, тобто, які загинули від нової влади. Але це, по суті, нічого не змінить. Цікаво, що в числі цих 25 осіб є один невідомий, який не побажав перед смертю назвати себе, так він і значиться в братській могилі на Шпотевому кладовищі.

Друга лебединська цифра формувалася з втрат Лебедина в радянський період у відрізку 1921-1941 років. Звичайно, піком смерті були 1932-33 роки. Але не слід забувати і голодні 1921-22 роки. Тоді особливо потерпали від голоду південні і східні губернії України, а в Росії – Поволзькі губернії. Відгомоном цього став встановлений для наших селян натуральний податок, який називався «Помгол» (помощь голодающим).

Незважаючи на проголошену Леніним нову економічну політику (НЕП), до нас ще нічого не дійшло і наші селяни змушені були платити 6 різних податків, в тому числі і «Помгол». Для Лебедина він був визначений у 1500 пудів, тобто, 25 тонн, не такий вже малий.

30 листопада 1922 року голова сільради Погасій в рапорті волосному комітету писав (орфографію збережено): «Экономическое положение селянства улучшилось, благодаря сбору нового урожая и идёт обсеменение земли на 1923 и 24 года и уже обсеменилось более 75%. Последствия пока неизвестны предвидится после продналога голод, т. к. продналог для селянства непосилен ввиду плохого урожая».

Дослідники голоду 1921-22 рр. вказують, що на Кременчужчині (Лебедин тоді входив до Матусівського району, Кременчуцької губернії) на 1.03.1922 року було зафіксовано 150 000 голодуючих. Але Кременчужчина, за розпорядженням радянських чиновників, повинна була годувати м. Самару (газета «Помощь голодающим», Харків, 10.03.1922 р.).

Людей, які свідомо пам’ятали ті роки, було дуже мало, але й вони свідчили, що було голодно і багато було приїжджих і прохачів. Про смертельні випадки від голоду вічого не відомо.

Смерть почала косити наших людей вже в 1930 році, коли почали масово вивозити сім’ї розкуркулених. В попередніх моїх публікаціях вже вказувалося, що 1 березня 1930 року із залізничної станції Шпола був відправлений ешелон з сім’ями розкуркулених у Вологду. Там цих людей розмістили в церкві Св. Костянтина, організувавши для них тимчасовий концтабір. Від тісняви, голоду й холоду почали мерти діти в лебединських, матусівських та шполянських сім’ях. Відмічена смерть дітей в сім’ях Таранів, Терещенків, Майталів. Потім надійшов наказ згори про відправлення дітей назад в Лебедин.

Цікаво, що деякі живі свідки тих подій приписують авторство цього наказу самому Сталіну. За датуванням це співпадає з появою в середині березня 1930 року його відомої статті в «Правді» «Запаморочення від успіхів», в якій фактичний провал ініційованих ним і його соратниками форсованих аграрних перетворень був списаний на низові виконавчі органи (радянські і партійні). Цей метод широко використовувався у всі часи і благополучно дожив до сьогодення. Голосно говорилося про турботу вождя за долю дітей і нічого – про його участь у створенні їм лихої долі. Вождь залишався безгрішним і святим.

Менше відомо про загибель наших людей, які були вислані під час розкуркулення в інші місця: Соловки, табори у Воркуті, на будівництво Біломоро-балтійського каналу. Деякі прізвища цих людей є у спогадах Рудаса І.Г.

Були у нас також і втрати у післяголодний період, особливо у 1936-39 рр. Це так званий період репресій. Щоправда, декілька осіб (яких потім реабілітували) було заарештовано і в попередні роки. Загальна кількість репресованих у Лебедині в 30-ті роки сягає 80 осіб. Цифра неточна, може бути й більше. З них засуджено до страти 44 особи. Про перебіг подій і процесів під час репресій було більш детально висвітлено в моєму нарисі «Головна справа» (див. «Шполянські вісті» №№ 7-16 за 2012 рік).

Звичайно, найбільшою складовою другої цифри, де рахунок йде вже на тисячі, є голод 1932-33 рр. Про це вже написано чимало, зібрано багато свідчень, створені книги-меморіали, пам’ятники. Голод 1932-33 рр. визнано геноцидом українського народу.

Але для кращого розуміння і подальшого осмислення цього виняткового явища в нашій історії я вважаю необхідним донести до читачів деякі історичні події, подібні до цього лиха, на тлі яких буде легше осягнути те, що в нас відбулося, і наблизитися таким чином ближче до його першопричин.

Щонайперше слід пам’ятати, що ця тема була колись забороненою і лише 25 років тому, в 1987 році табу було зняте. Колишня радянська влада з усіх сил намагалася викреслити з пам’яті людей цю подію, її почали вивчати лише через півстоліття, коли більшість свідків і постраждалих пішли з життя. Це робилося для того, щоб потім стверджувати, що голоду не було, бо документів немає.

Так, коли немає документів, то в хід ідуть домисли, припущення, легенди, фантазії, легко приживається фальсифікація. Та збереглися і документи і деякі метричні матеріали, що буде нижче приведено. А хіба розповідь очевидців не є документом? Їх було ще багато і вони мали на час трагедії вже достатньо свідомий вік.

Слово «голодовка» я пам’ятаю стільки, скільки пам’ятаю себе, воно було в ужитку і під час війни, і після. В 1947 році, коли було голодно через посуху 1946 року, мати була особливо заклопотана, бо вона добре пам’ятала 1933-й, від якого нас відділяло тоді всього 14 років. Вона пекла на сковороді оладки з буряків, кропиви і висівок. А в школі ми під липою розшукували для їжі липове насіння.

Хтозна, як це сталось, але на початку 70-х років (1972 рік) я вирішив перевірити правду про голодовку. Архівами скористатися тоді не було можливості, довелося вивчати офіційну літературу, різні статистичні збірки, звіти і т. п.

Через деякий час назбиралося чимало різних матеріалів і вже тоді стало зрозуміло, що голод (це слово в матеріалах не вживалося, інколи писали «серйозні продовольчі труднощі») все-таки був. Інколи наводилися статистичні дані, які свідчили про невідворотність голоду. Так і в ті часи, незважаючи на заборону, можна було навіть в офіційних виданнях знайти дані, які підтверджували існування цього явища. Це свідчить про те, що голод був настільки сильним потрясінням і потяг за собою стільки різних наслідків в різних сферах життя, що приховати все навіть в часи жорстокої заборони було просто неможливо. Інколи автори інформації і не підозрювали про висновки, які можна було зробити з їхніх повідомлень.

Для порівняння таких трагедій зробимо невеличкий історичний екскурс. Стихія голоду нерідко навідувалася в наші краї, і до цього причини були різні.

Цікава замітка надрукована в часописі «Киевская старина» №2 за 1882 рік, ось уривок з неї: «С 1569 г. в течение нескольких лет в Литве и Южной России (це Україна – авт.) свирепствовал голод; в 1571 г. урожай был обильный, но вдруг летом случился во время цветения хлеба трехдневный мороз, уничтоживший все надежды на новый сбор; осенью хлеба вовсе не было. По свидетельству летописей, в Полесьи, на Волыни, в Подолии и Литве люди умирали и вообще сильно страдали от голода».

Деякі приклади приводить у своєму «Описі повіту Київського» відомий польський історик Едвард Руліковський (переклад мій – авт.): «1630 року восени посіяне жито в полях робак повиїдав і соловейко восени співав; немало убогих людей, старих і молодих з голоду повимирало».

«1650 року було дуже дороге збіжжя біля Києва, як наслідок – в Києві на вулицях люди пухлі падали з голоду».

«Голодними роками були 1666, 1699, 1736, 1748».

«1645 року була велика сарана як в Київщині, так і біля Брацлава на Поділлі, гаї березові, на які сідала тягарем своїм, ламала, з корінням дуби вивертала».

«1690 року знову це лихо налетіло із степів Кубанських і Черкеських, де тільки сідала на спочинок, все чисто пожирала, залишаючи після себе голу землю. Де ж не мала корму, то нападала на кольорову людську одежу, а при зустрічі з процесіями сідала на хоругви».

Читачам зрозуміло, що після нападів сарани на людей і скотину чекав черговий голод.

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомор» 1932-33 рр. в Україні

Продовження. Початок у №№ 26, 27.

Переглядаючи ці метричні книги, я помітив, що в «смертельних», де є графа «причина смерті», з’явилися записи «убитий» без всяких пояснень. Зважаючи на такі «нестандартні» причини смерті, я переписав прізвища цих нещасних за роки 1918-1921. Для перевірки ще встиг запитати про декого із ще живих родичів цих вбитих людей, які пам’ятали про ці факти, і ці люди повністю їх підтвердили.

Причини вбивств були різні і в основному зводилися до сімейних, міжродинних конфліктів, при поділі на­грабованого, помста за колись заподіяне зло. Інколи доходило до безглуздя, коли брат вбив брата за нероз- ділений шмат мила.

В результаті наші втрати виглядатимуть таким чи­ном:

1918   рік - 8 осіб;

1919   рік - 62 особи;

1920    рік - 53 особи;

1921    рік - 5 осіб.

Всього - 128 душ.

Тут не враховані 25 душ, що були розстріляні в Кримках чекістами. їх правильно було б зарахувати в другу цифру, тобто, які загинули від нової влади. Але це, по суті, нічого не змінить. Цікаво, що в числі цих 25 осіб є один невідомий, який не побажав перед смертю назвати себе, так він і значиться в братській могилі на Шпотевому кладовищі.

Друга лебединська цифра формувалася з втрат Лебедина в радянський період у відрізку 1921-1941 років. Звичайно, піком смерті були 1932-33 роки. Але не слід забувати і голодні 1921-22 роки. Тоді особливо потерпали від голоду південні і східні губернії України, а в Росії - Поволзькі губернії. Відгомоном цього став встановлений для наших селян натуральний податок, який називався «Помгол» (помощь голодающим).

Незважаючи на проголошену Леніним нову економіч­ну політику (НЕП), до нас ще нічого не дійшло і наші селяни змушені були платити 6 різних податків, в тому числі і «Помгол». Для Лебедина він був визначений у 1500 пудів, тобто, 25 тонн, не такий вже малий.

ЗО листопада 1922 року голова сільради І Іогасій

в рапорті волосному комітету писав (орфографію збережено): «Зкономическое положение селянства улучшилось, благодаря сбору нового урожая и идет об- семенение земли на 1923 и 24 года и уже обсеменилось более 75%. Последствия пока неизвестньї предвидится после продналога голод, т. к. продналог для селянства непосилен ввиду плохого урожая».

Дослідники голоду 1921-22 рр. вказують, що на Кременчужчині (Лебедин тоді входив до Матусівського району, Кременчуцької губернії) на 1.03.1922 року було зафіксовано 150 000 голодуючих. Але Кременчужчина, за розпорядженням радянських чиновників, повинна була годувати м. Самару (газета «Помощь голодаю- щим», Харків, 10.03.1922 р.).

Людей, які свідомо пам’ятали ті роки, було дуже мало, але й вони свідчили, що було голодно і багато було приїжджих-і прохачів. Про смертельні випадки від голоду вічого не відомо.

Смерть почала косити наших людей вже в 1930 році, коли почали масово вивозити сім’ї розкуркулених. В попередніх моїх публікаціях вже вказувалося, що 1 березня 1930 року із залізничної станції Шпола був від­правлений ешелон з сім’ями розкуркулених у Вологду. Там цих людей розмістили в церкві Св. Костянтина, організувавши для них тимчасовий концтабір. Від тісняви, голоду й холоду почали мерти діти в лебедин- ських, матусівських та шполянських сім’ях. Відмічена смерть дітей в сім'ях Таранів, Терещенків, Майталів. Потім надійшов наказ згори про відправлення дітей назад в Лебедин.

Цікаво, що деякі живі свідки тих подій приписують авторство цього наказу самому Сталіну. За датуванням це співпадає з появою в середині березня 1930 року його'відомої статті в «Правді» «Запаморочення від успіхів», в якій фактичний провал ініційованих ним і його соратниками форсованих аграрних перетворень був списаний на низові виконавчі органи (радянські і партійні). Цей метод широко використовувався у всі часи і благополучно дожив до сьогодення. Голосно говорилося про турботу вождя за долю дітей і нічого - про його участь у створенні їм лихої долі. Вождь за­лишався безгрішним і святим.

Менше відомо про загибель наших людей, які були вислані під час розкуркулення в інші місця^ Соловки, табори у Воркуті, на будівництво Біломоро-балтійського каналу. Деякі прізвища цих людей є у спогадах Рудаса

І.Г.

Далі буде. Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. о Україні

Продовження. Початок у №26.

Про спалах криміналітету згадує в своїх спога­дах і холодноярський отаман І.М. Лютий-Лютенко. Щоправда, його спогади відносяться до його бать­ківщини - села Товмач, та і в Лебедині становище було схожим.

9 березня 1919 року Чигиринський ревком із Златополя надіслав таку телеграму (орфографію збережено): «Товарищ Николаев сегодня вьібел в штаб Испополкома получил точньїе сведения о том, что в Лебедине произошел страшньїй погром и большинство жителей находятся в Златополе. Вооруженньїе бандьі творят злое дело, грабят завод и тероризируют население; то же самое совершается в Оситняжке».

У цій телеграмі якесь перебільшення, бо за лютий в Лебедині було вбито не більше 10 осіб. Але, як кажуть, диму без вогню не буває.

Були напади на рафінадний завод, почалися єв­рейські погроми, вершиною яких був великий погром 5 травня 1919 року, коли загинуло більше 20 осіб. Люди гинули ще й у першій половині 1920 року, трохи рідше - у другій половині, епізодично в 1921 році і зрідка в пізніші роки.

В 1920 році, наприкінці лютого, в Лебедин був на­правлений загін особливого призначення із чекістів. Він рухався із Сигнаївки невеликим поїздом. Тоді лебединці (Торохтій Архип, Бабенко Степан та інші) пустили проти цього поїзда заводського паровоза і так зупинили каральний загін.

Тоді солдати загону спішилися і ввірвалися з пів­нічного боку, заарештували перших, які потрапили під руку, 27 чоловіків, відвезли їх в Кримки і там розстріляли, оголосивши їх бандитами. Врятувалося двоє - один утік (Парфень Довгаль), іншого відпусти­ли, як малолітнього. Одному із страчених відрубали голову, наділи на штик і показували населенню Кри-мок, як головного лебединського бандита. Але всі ці люди ні в яких бандах не були, вони не мали вини ні перед владою, ні перед людьми, тому не ховалися і безневинно загинули '

''Тих, які дійсно мали провини, довелося ще довго виловлювати. Пізніше і міліція не могла допомогти, то були відмічені самосуди.

Звичайно, з викладеного нас буде цікавити - а скільки ж загинуло людей під час анархії та неста­більності? Цей період - найважчий для дослідників, тому що він бідний на документи. Стара влада пощез­ла, а нова не відразу стабілізувалася, щоб фіксувати бодай найнеобхідніше.

Але для встановлення кількості людей, які були вбитими в ті роки, документи знайшлися. І це завдяки нашим православним церквам. Як відомо, в царській Росії служба РАЦСу була зосереджена в церквах. Служителі церкви ретельно заповнювали на кожен рік три метричні книги: народження, шлюбу та смерті. Крім того, заповнювалися щорічні сповідальні відо­мості, де записувався склад кожної сім'ї.

Всі ці книги зберігалися в церквах певний час, а по­тім, в міру їхнього «старіння», передавалися до вищої духовної інстанції для подальшого зберігання.

Так відбулося і з метричними книгами в наших церквах, яких накопичилося невивезеними приблизно з 1877 року.

Сумна доля цього метричного матеріалу. В 1921 році служба РАЦСу була передана новоствореним органам влади на місцях: сільрадам. А там в ті часи порядкували не зовсім компетентні люди, які вважали ці документи непотрібним хламом, а там ще й на кож­ному аркуші були символи Російської Імперії. Тому багато книг було втрачено, збереглися в основному книги про народження. Частину книг розпотрошили і чисті поля використовували для виконання своїх службових записів та розпоряджень через банальну відсутність паперу. Я особисто зустрічав в архівах подібні 'документи'.

Потім ці книги, вірніше те, що від них залишилося, зосередили в районних РАЦСах, де вони зберігалися до відносно недавнього часу. І лише в 90-х роках минулого століття вони були передані до Черкаського обласного архіву. Там для подальшого забезпечення І зберігання було в терміновому порядку проведено мікрофільмування, і таким чином тепер забезпечений доступ до цих матеріалів.

Але мені ще пощастило опрацювати ці метричні книги, коли вони знаходилися в Шполі. Це було в 1989 році. Тому я завжди з вдячністю згадую працівників РАЦСу: завідуючу В.Г. Колісник і О.А. Золотоверху за надання мені такої можливості. Звичайно, тоді і не мріялось, що зроблені записи через майже 25 років будуть використані таким чином.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин

Микола Сова

Телеграмма 228 слов

Его Императорскому Величеству Государю Им­ператору

Принята в Царском Селе 9 февраля 1913 года 2 ч. 52 мин.

В знаменательные дни счастливого празднования крупнейшего исторического события 300-летнего юбилея дома Романовых, когда вся Россия возносит к небу горячие мольбы о счастии и благоденствии всего августейшего дома к неиссякаемому источни­ку неизреченной милости, к роднику любви и правды к Вам всемилостивейший Государь припадает с горячей мольбой еврейское население с. Лебедина Киевской губернии в лице своего духовного правле­ния. Уже очень издавна евреи населяют село Лебе-дин всегда в мире и согласии уживалось еврейское население с христианским никогда не возникали распры нет места эксплуатации либо вражде без различия национальности все трудятся работают тяжким трудом добывают себе средства к суще­ствованию. Отсутствие общественного устрой­ства сильно тормозит развитие благосостояния села отсутствие мещанского управления создаёт тяжелое положение для всего еврейского населе­ния нет того органа который представлял бы интересы еврейского населения содействовал бы развитию Лебедина. В эти радостные дни мы евреи жители Лебедина повергая к стопам Вашего Импе­раторского Величества с чувством безпредельной любви и преданности молим простереть и на нас частицу царской милости, повелев село Лебедин Киевской губернии переименовать в местечко дать возможность жить сотне еврейских семей, кои всю жизнь будут молить творца вселенной о даровании счастия и благополучия Вашему Императорскому Величеству и всему августейшему дому.

Вашего Императорского Величества верноподданные члены еврейского духовного правления староста Нафтул Туриянский казначей Гольдфельд член Бенцион Межиборский

Микола Сова

самому центрі карти України — Черкаська область, а в її се­редині — наше село Лебедин.

Воно має давню історію, інколи ставало   свідком   визначних подій і тому завжди привертало увагу істориків та письменників.

Лебедин розташований на горбистій місцевості, біля витоків річки Тур'ї, на вододілі басейну Бугу та Дніпра. Відстань до райцентру Шпо-ли — 12 км. Землі Лебедина межують із землями Шполи, Мар'янівки, Матусова, Макіївки, Журавки, Межигірки, Лип'янки та Кримок. З трьох сторін села видніються ліси (Шполянський, Лебединський, Грабський, Джиголово). Річка Тур'я з часом перетворилася на каскад ставків, який тягнеться до Журавки.

Грунти на полях сірі та чорноземи, в основному родючі. Клімат по­мірно континентальний, який сприяє вирощуванню високих урожаїв зер­нових та фруктів. В останні два десятиліття відмічено зменшення опа­дів, пом'якшення зими, малосніжність, а влітку — великі проміжки між дощами. Пануючі вітри — північно- та південно-західні.

Живуть у Лебедині переважно українці, розмовляють київсько-пол­тавським діалектом, який колись став основою літературної української мови. Прізвища лебединців, як і в інших селах, часто утворювалися від назв професій або походження предків (Коваленко, Ткаченко, Шевчен­ко, Кравченко Донець, Москалик). Але відмічається значний вплив прі­звищ козацького походження (Губа, Галата, Таран, Кочерга та ін.). Де­які з них давно зникли або лишили після себе тільки вуличні прізвиська (Хить, Хрін, Цибуля, Оберемок, Вишкварок, Мочиморда та ін.). А є прі­звища, «лебединські», які важко знайти в інших місцевостях (Голопура, Цяпкало, Медуха).

Етнічний склад населення протягом століть залишався незмінним. Лише після революції 1917 року і громадянської війни з Лебедина ви­їхали майже всі євреї, яких в 1900 році було 340 душ.

За місцевою легендою назва села походить від козака Лебедя, який першим поселився серед лісу, а біля нього почали селитися інші люди. Можливо, в давні часи, коли річки і струмки були повноводні-шими, тут водилося багато водоплавних птахів, в тому числі і лебедів. Тому не виключено, що цей   прекрасний птах дав назву нашому селу.

Але на основі історичних джерел, які ми зараз маємо, заслуговують на увагу інші гіпотези.

Перш за все, слід відмітити, що колись Лебедин був розташований серед величезного лісового масиву з такою ж назвою. Цей ліс покри­вав територію, де зараз розташовані Турія, Журавка, Капітанівка, Ма­кіївка, Самгородок, Ташлик і тягнувся до Тясмина. Вперше він показа­ний на карті Боплана (30-ті роки XVII ст.)¹ Не могло в прадавні часи не­величке село дати назву великому лісовому масиву. Назва села, оче­видно, вторинна. До речі, струмок Шостачка, який починається недале­ке зід Матусова і потім впадає у Гнилий Ташлик, колись називався Ле-їєіинкою². Назва його теж, напевно, походила від назви лісу³.

У минулому столітті Е. Руліковський висунув припущення про угор­ське походження назви лісу.⁴ Мандруючи із Азії, угорці деякий час жили на сході України і називали свою країну Лебедією. Потім під натиском кочівників вони рушили на захід і в IX столітті жили між Дніпром і Бу­гом, а царем у них був Лебедяза. Згодом вони пішли на захід, але дея­кі назви (топоніми) після себе залишили. Наприклад, річка Гірський Ті-кич колись називалась Угорський Тікич⁵.

Якщо угорська назва не збереглася, то пізніше майже через 200 років в кінці XI ст. її могли підкріпити половці, які прийшли тут на змі­ну племенам печенігів і торків. Половці називали себе куманами. Ку-мани в перекладі з давньотюркської мови означає — лебеді, білокрилі, білі. Під цією назвою їх знали сусіди і в першу чергу — прикордонне населення Київського князівства, яке жило тоді по р. Росі, а лебединсь-кий ліс належав половцям⁶.

Звичайно, всі ці гіпотези потребують уточнення, але остання дуже вірогідна тим, що походження топонімів від фауни становить в Україні лише 3,7% загальної їх кількості⁷ Так це, чи ні, —покажуть майбутні до­слідження.

На території Лебедина були колись доісторичні поселення, які існу­вали до татарської навали (тобто, до XIII ст.). Про одне з них, назва якого збереглася до наших днів, маємо письмові та матеріальні джере­ла. Це так зване Калантаєве поле по дорозі на Матусів. Воно згадується вже 300 років тому в документах Лебединського Георгіївського мона­стиря, де останньому належало 9 десятин землі.⁸ У 1888 році члени археологічної експедиції В. 3. Завітневич і В. І. Гошкевич провели роз­копки на цьому полі. Знайдено 14 предметів, які відносяться, очевидно, до скіфських часів.⁹ Старожили ще довго пам'ятали це місце, бо після розкопок частина поля діаметром близько 150 м довгий час не оралася і заросла бур'янами та кущами¹⁰. Ще й зараз на цьому полі можна знай­ти фрагменти старовинної кераміки. З великою достовірністю можна стверджувати, що після татарської навали на київську землю (1240 р.У це поселення не існувало і в документах литовського періоду не зга­дується.

Лебедин, як поселення, вперше згадується в документах другої по­ловини XV століття. Тоді наша місцевість входила до Черкаського пові­ту, Київського князівства (потім воєводства), Великого Князівства Ли­товського. Це був час розширення і становлення Литовської держави¹¹. Ряд перемог литовських князів у союзі з українцями над татарами в кін­ці XIV ст. значно підірвав панування на Україні Золотої Орди, а межі держави сягнули Чорного моря. Це сприяло відновленню економічного життя в сплюндрованих раніше краях, а також освоєнню нових земель. Почалася колонізація степових районів України.

Ми не знаємо, та, мабуть, вже і не взнаємо, який вигляд мало наше село на момент заснування. Цілком можливо, що спочатку це були не-заселені володіння тих чи інших осіб найближчих міст (Канева, Корсуня, Черкас). Це були так звані «уходи», де власники ловили рибу, полювали, ставили пасіки. Спочатку тут влаштовувалися тимчасові літні житла, а піз­ніше люди почали селитися постійно. А для цього потрібно було вирубу­вати ліс, розорювати ділянки для вирощування хліба, розведення сад­ків. Лебедин виростав серед лісу, про що свідчать деякі назви його вулиць (наприклад, Рубана, сучасна вулиця Колгоспна, як говорять ста­рожили, забудовувалася вздовж тимчасового лісового шляху і тому повторює всі його повороти). Крім того, деякі старожили, розповідаючи перекази про найстаріші часи, часто говорили: «Тут був ліс», причому не­залежно, де відбувалася розмова — чи на Посмиківці, чи на Коливає-вому вигоні.

Не взнаємо вже й того, яка була площа цього лісового масиву, але з усіх документів і карт зрозуміло, що він включав у себе сучасні ліси: Грабський, Тур'янський, Кримчанський, Шполянський та Лебединський. На згаданій карті Боплана Лебединський ліс сягає річки Висі.

Ще в 1800 році, коли були проведені перші інструментальні топо­графічні роботи в наших краях, село Журавка показане серед лісу¹². Дещо пізніше (1864 р.) відомий краєзнавець Л. Похилевич писав про Ле­бедин: «Почти все крестьянские дома построеньї  среди леса и окружень

  садами, Садоводство составляет очень значительную отрасль хозяйствз местньїх жителей, которьіе большей частью сушат получаемьіе из садов фруктьі и ежегодко продают их в таком виде примерно до 3000 пудов (50 т.) Обширньїй лес, окружающий Лебедин, известньїй под названием Лебединского, тянется к востоку на 40, а к северу верст 10(1 верста = 10,7 км». Як бачимо, уже в досить пізніші часи, коли майже 20 років йшло інтенсивне вирубування лісів для потреб цукроваріння (про це бу­де сказано детальніше), Лебединський ліс був досить великим, нероз-дробленим і мав одну назву. Сучасні назви лісів з'явилися, очевидно, в другій половині XIX ст¹³.

Садівництво не було єдиним традиційним промислом лебединців, .довгий час вони займалися полюванням та бджільництвом, особливо — останнім. В лебединському лісі вже в другій половині XVII ст. були па­сіки Б. Хмельницького, Ірдинського та Видубецького монастирів. Ма­буть тому в Лебедині багато людей мають прізвища Медуха, Медяник, Воскобійник.

)

Перші письмові згадки про Лебедин, як уже говорилося, належать до середини XV століття. Це підтверджується працями польських та віт­чизняних істориків. Майже всі вони посилаються на старовинний звід документів Литовської держави, так звану Литовську метрику, основний фонд якої зберігається в архіві древніх актів у Москві. Свого часу (XIX — поч. XX ст.) документи Литовської метрики були видруковані в різ­них виданнях Росії та Польщі. Для нас найбільш цінним, очевидно, є публікація про Лебедин у відомому многотомному «Словнику географіч­ному,..» польського історика Е. Руліковського, де він використовує, крім Литовської метрики, невідомий архів Ляховецького.

Руліковський пише про наш Лебедин з деякою симпатією і захоп­люється його красою (можливо, був особисто в наших краях): «Це село **ає гарне положення — серед гаїв і фруктових садів, воно розкинулось -с горбах і ярах і має здалеку вельми привабливий вид. Будова цукро-е-с-і з кінці села тільки додає йому оздоби». Руліковський прямо вка­зує, що Лебедин, як поселення, був наданий київськими удільними кня-— есерові Глинському за військові заслуги. А київськими удільними

«нязями тоді були Олелько Володимирович (1440—1455 рр.) та Семен

•Оиелькович (1455—1470 рр.)¹

Інший польський історик Яблоновський писав, що Лебедин був по— жалуваний Олельковичами князеві Федорові Глинському. А з Олелько-вичів тільки Семен був удільним князем і мав право на такі дії¹⁵.

Отож, можна впевнено стверджувати, що Лебедин, як поселення,, існував вже в 1455—1470 рр. Дещо пізніше біля нього виникають неве­ликі хутори: Довжик, Круглик (можливо, на місці Колонтаєвого горо­дища).

Але вже в 1482 році київська   земля   була   спустошена   нападом кримських татар. Спалено Київ, де згоріла грамота («на перкгамене з при— весистою печатию») про надання Лебедина Федорові   Глинському.   Не-виключено, що напад був і на Лебедин, бо в найближчі роки (1484) та­тари сплюндрували село Радівоново, яке надавалося Глинським разом з Лебедином, і воно пізніше відновилося під назвою Жаботин.

27 червня 1495 року син Федора Глинського Богдан звернувся дс^ великого князя Литовського Олександра з проханням підтвердити по-гередні надання його батькові і видати необхідні документи замість знищених у Києві під час нападу татар. Олександр видав Б. Ф. Глинсь­кому відповідну грамоту, а в 1498 році повторив її з розширеннями та-уточненнями.¹⁶

Наступними власниками села був син Богдана Володимир Глинсь-кий, дочка Володимира Олена. До речі, ця княжна мала сестру в чет­вертих Олену Василівну Глинську, яка вийшла заміж за Московського--князя Василія і стала матір'ю Івана Грозного. Олена Володимирівна вий­шла заміж за Василя Домонта (Довмонта). Він володів селом Мошнами і тому називався князем Мошенським. Подружжя Мошенських мало 4-х дочок і відповідно 4-х зятів (Кельбовського, Грибуновича-Байбузу, Лукіє-вича-Коханозського, Берухальського).! За люстрацією 1552 року Лебе­дином володіли спільно Ян Кельбовський та Михайло Грибунович.¹⁷

На той час Лебедин був, певно, чималим поселенням. Польський іс­торик Яблоновський вказував, що напередодні унії (1569 р.) найбільши­ми селами в Черкаському повіті на Правобережжі були: Мошни, Лебе­дин, Мліїв, Радівоново (Жаботин).¹³

У 1572 році гетьман Язловіцький до верхів'їв Інгулу добирався з-Києва шляхом через Кагарлик, Корсунь, Лебедин.¹⁹

Але розташування; Лебедина на краю лісового масиву, на вододілі призвело до трагічних наслідків. В XV! ст. на Україну систематично (майже щорічно) здійснювали спустошливі набіги кримські, ногайські та -буджацькі татари. Біля Лебедина проходив так званий Чорний шлях. Він починався в Чорному лісі (верхів'я Інгулу), звідти татарські загони рухалися на захід, весь час використовуючи підвищення вододілів, що полегшувало рух кінирти. Досягнувши Златополя, татари проходили Ту-рію, Лебедин, Шполу, Терешки, Топильну, Товсту, Вільшану і рухалися далі вглиб України.²⁰ Мабуть, тоді в народній пісні заспівали:

Ой під лісом, та під Лебедином Курілася доріженька димом.

Часті татарські набіги після 1482 року відразу викликали відповідну реакцію. На їх шляху все частіше ставали загони козаків,   які боронили > наші землі і народ.   Виникнення козацтва припадає на другу   половину XV ст. і якраз співпадає з первісним заселенням   Лебедина.   Можливо,, у числі перших поселенців і був легендарний козак Лебідь.

За тих умов ці люди повинні були бути відчайдушними, бо весь час потрібно було в одній руці тримати рало і косу, а в другій — зброю.

Лебедин, найімовірніше, добре бу* пошарпаний цими татарськими набігами, бо в документі, датованому 1604 роком, йдеться про новоза-селений Лебедин, жителі якого на чолі з отаманом відібрали коні в -якогось польського шляхтича. О. Яблоновський наводить цілий ряд су­дових документів початку XVII ст. (до 1630 р.), у яких Лебедин фігурує як поселення. Польські пани подають в суд на власників Лебедина за те, що вони приймають там їхніх кріпаків-утікачів. В той же час продов­жується спільне володіння Лебедином нащадками усіх чотирьох зятів-давно померлої Олени Глинської. Прізвища її внуків фігурують у доку— ментах від 16 та 30-го травня 1618 р.²¹

Можна припускати, що за панування Конецьпольських Лебедин розростався. Тут поселялися люди з інших маєтків. Крім того, гетьман Конецьпольський мав значні воєнні сили як з польських жовнірів, так і з реєстрових козаків і міг краще захистити свої маєтки, в тому числі і Лебедин, від безкінечних татарських рейдів по Україні. До цього часу належить назва в Лебедині пасіки пана Пшунки та пасіки Ірдинського монастиря, яка відіграла значну роль в історії нашого села.²